22 - річну Анну Безменко з сином зустріла біля гуртожитка Опольського політехнічного університету "Сократес”, що став прихистком для кількох сотень воєнних мігрантів з України. Молода мама збиралася вже повертатися у своє тимчасове помешкання, щоб вкласти спати свого малюка після гуляння, але таки погодилася розповісти свою історію.

На евакуаційний потяг у Дніпрі вони не cіли через страшну тисняву на вокзалі, хоч кілька разів і намагалися. Поїхали автобусом, - каже Анна. - І його на той час було важко знайти. Це було у першій декаді березня, їхали ми довго, - додає.

- Малюку було 9 місяців. Це, звісно. був жах... невідомість ...було дуже страшно, - згадує молода мама. - Обстрілювали автобуси навіть з написами "діти”. Ми це все розуміли. Перша думка, коли їхали з дитиною, якщо будуть стріляти, як собою закрити дитину. Сльози навертаються... Але ми все це пережили. Зараз дуже цінуємо життя і живемо кожний день як останній, - зазначила Анна Безменко.

Про майбутнє Анна розповідає мало. Це й зрозуміло - зараз важко планувати будь - що. За її словами, допоки завершиться війна, вони залишатимуться у Польщі. Виховувати сина їй допомагає мама, яка також приїхала з ними. Анна каже, що наразі вивчає польську мову, щоб завершити магістратуру, а сина оформити в жлобик. За освітою вона — маркетолог, фах здобувала у Дніпропетровському технологічному університеті.

Анна Безменко з сином та мамою наразі в безпеці. Як могли облаштувати свій побут у студентському гуртожитку, де мають кімнатку на трьох, За все дуже дякують полякам і небайдужим людям.

- Нам комфортно. У нас кімнатка. Ми живемо втрьох: моя мама, я і малюк. Мама працює, а я з малючком. Дуже вдячні всім полякам, - додає Анна Безменко.

У день нашої розмови Анна Безменко зізналася, що дуже хвилюється за тата, який зараз воює у найгарячішій точці Донеччини — на Бахмутському напрямку.

Здоров’я йому і всім незламним воїнам, які захищають Україну. Перемоги!